• Registration
Правові пам’ятки - як важливий елемент національної культури PDF Друк e-mail
Написав Юлія Хайчіна   
Вівторок, 19 березня 2013, 22:58

Правові пам’ятки - як важливий елемент національної культури

 

Народ, коли настає загроза його духовного чи фізичного знищення,  щоб вижити, апелює до свого минулого. «Народ  живий, доки жива його історична пам’ять. Коли закінчується пам’ять – закінчується нація, і тоді починається щось інше». Ці слова російського письменника Д. Балашова б’ють по серцю кожного українця. «Ми, українці, такі спраглі за минулим, історією, яку в нас постійно віднімали. Упродовж багатьох століть обрубували корені нашого минулого, і можна лише подивуватися, що порубані, потоптані, понищені, і вони знову відростали.

 

Правова культура здавна цілком справедливо вважається важливою складо­вою загальної культури су­спільства, ознакою його цивілізованості й гуманності, міри­лом гармонії між особою і державою. Про рівень правової культури українського народу промовисто свідчать створені впродовж його багатовікової історії юридичні пам'ятки, багато з яких сьогодні широко відомі в усьому світі.

 

Ці правові документи створювалися в різні історичні епохи із різними політичними намірами. Їх життєспроможність і вплив на українське життя суттєво відрізнялися, але за всіх обставин кожний із них посідає своє, лише йому притаманне місце в історії українського права, є невідділь­ною частиною національної правової спадщини.

 

Хіба можна, скажімо, не знаючи змісту Руської Правди, дати всебічну оцінку епосі Київської Русі? Або вивчати Україну - Гетьманщину відособлено від знаменитих «Березневих статей»? Чи зрозуміти всю велич і трагедію подій 1917—1920 років без знання універсалів Центральної Ради і конституційних документів Радянської України?

 

Отже, ознайомимося з деякими найважливішими пам’ят­ками нашої правової культури.

 

Історія права України починається з усних пам’яток (правових норм, не зафіксованих у офіційних документах) подібно до того, як історія літератури починається з усної народної творчості. Упродовж багатьох віків провідну роль у правовій системі відігравали санкціоновані державою та обов’язкові для населення давні звичаї. У своїй сукупності вони створювали звичаєве право, яке регулювало більшість суспільних відносин у рабовласницькому і ранньому фео­дальному суспільствах.

 

Пізніше звичаєве право стало допоміжним джерелом, до якого зверталися в разі відсутності відповідних норм у зако­нодавстві. Доречно зауважити, що перші правові кодекси теж були не чим іншим, як систематизованим офіційним викладом давніх правових звичаїв.

 

В Україні до звичаєвого права ставилися особливо ша­нобливо. «Немає краю без свого звичаю. Звичай - це другий закон», - стверджує давнє українське прислів’я. Звичаєве право вважалося «давниною», «справді народним правом» і традиційно протиставлялося «новині», законодав­ству, нав’язаному значною мірою іноземними володарями. Зокрема, майже виключно на звичаєвому праві грунтувало­ся судочинство Запорозької Січі. А в часи Гетьманщини збереження «давніх прав», у тому числі й звичаєвого права, розглядалося, як важлива гарантія відносної автономії України у складі Російської імперії. Незважаючи на подаль­ше витіснення звичаєвого права разом з іншими «давніми правами» загальноімперським законодавством, окремі ви­падки використання норм звичаєвого права траплялися навіть на початку XX сторіччя.

 

Після повалення царату в своїх уявленнях про майбутню правову систему України багато суспільствознавців надава­ли великого значення звичаєвому праву, в якому вони звикли бачити «справді народне право». У складі Україн­ської Академії наук протягом 1918 - 1933 років діяла постійна комісія для вивчення звичаєвого права України. Праці співробітників цієї комісії та дореволюційні дослідження  П. С. Єфименка, О. Я. Єфименко, О. І. Левицького, О. Ф. Кістяківського, П. П. Чубинського та інших вчених дали змогу зібрати, записати й проаналізувати правові звичаї українського народу, порівняти їх зі звичаєвим правом інших країн і на цій підставі зробити висновок про високий рівень правової культури наших пращурів. На жаль, тут мала місце й певна ідеалізація звичаєвого права. Трактуючи звичай, як «народне», незалежне від держави джерело права, дослідники не враховували, що тільки з санкції держави звичай, і, зрозуміло, далеко не кожний, може піднестися до рівня звичаєвого права. У процесі розвитку радянського права основним його джерелом став нормативний акт, і звичаєве право майже цілком утратило практичне значення.

 

«Руська правда» та її основні положення

 

«Руська правда» - це найбільш повний кодекс давньоруського феодального права. «Руська Правда» – найвідоміша пам’ятка давньоруського княжого законодавства, основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Київської Русі. Мала величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права. Відомо понад 100 списків «Руської правди», які прийнято поділяти на 3 редакції -  коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють 5 і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин.

 

Вона є не тільки узагальненням попередніх правових кодексів (а саме: першого юридичного звіду – «Устав і закон руський», який сформувався на основі звичаєвого права, яке існувало у східних слов’ян ще в додержавний період, «Уставу земляного» - кодексу законів, створених батьком Ярослава Мудрого - Володимиром), а й в більшості статей доповнений самим творцем- Ярославом Мудрим. У статтях «руської правди» говориться про встановлення права феодальної власності, не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно: коней, знаряддя праці, тощо.

 

Першою редакцією «руської правди» є «Правда Ярослава» або «Устав Ярослава». Він складається з 18 статей, які стали основою всього правового кодексу. Зокрема вона відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігає, хоча і в дуже обмеженому вигляді, інстинкт кривавої помсти. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, а захист феодального землеволодіння ще не дістав належного оформлення.

 

«Правда Ярославичив»- це доповнення до «Правди Ярослава», яке належить його синам. У ній, на відміну від правди Ярослава, вже досить ясно відбито феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі її норми спрямовані на захист княжого феодального маєтку, земляної власності князя, тощо. Тут чітко виражено природу феодального права, як права привілею.

 

В сумі ці два звіди та ще дві статті, походження яких невідоме – «Покон вірний» та «Урок мостникам» утворюють повний звід давньоруського права- «руську правду».

 

В основному «руська правда» підтримує ріст князівської влади і розширення князівського суду. І навпаки, на позбавлення певного ряду прав простого люду, холопів.

 

Грошовий фонд правди

 

Головним видом відплати не тільки за цивільні, але й за кримінальні правопорушення у «руській правді» служать грошові стягнення. Вони вираховуються на гривни кун та їх частини.

 

Гривною кун називається зливок срібла (в різні часи різної маси 51г- 1 фунту) різної форми, який служив найкрупнішим міновим знаком на древньоруському ринку. Гривна ділилася на 20 ногат, 25 кун, на 50 різан; різана поділялася на векші, на скільки точно не встановлено. В пам’ятках нема прямих вказівок на те, які саме хутра називалися ногатами, різанами, однак відомо, що це були хутряні грошові одиниці, а куни у значенні грошей означали хутро куниці.

 

Основні статті правди

 

Як вже вище зазначалося головним видом відплати за різні правопорушення були грошові стягнення. Тілесних покарань «руська правда» не знала, за винятком кари для холопів та побиття вільної людини. Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості інших феодальних кодексів залежали від соціальної належності потерпілих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки.

 

Ось деякі зі статей:

 

  1. 80 гривень за вбивство княжого мужа або члена старшої княжої дружини;
  2. 40 гривень за вбивство простої вільної людини;
  3. половинна або полувир’я в 20 гривень за вбивство жінки та тяжкі увіччя, відсічення руки, ноги, носа, порчу ока;
  4. за княжого сільського старосту  платити 12 гривень, а за княжого рядовича 5 гривень;
  5. за вбитого смерда чи холопа 5 гривень;
  6. за княжого коня 3 гривні, а за коня смерда 2 гривні.

 

Покарання передбачало грошові виплати: «віру» - на користь князя і «головщину» - на користь потерпілого або його родичів. Наприклад, головщина за вбивство княжого мужа дорівнювала подвійній вірі (віра за правопорушення вказана вище), за вбивство вільної людини- 5 гривень.

 

Однак у «руській правді» існує багато недоліків. За побиття жердю палицею штраф 12 гривень, за вищіпані вуса чи бороди 12 гривень, і навіть за відсічення пальця 3 гривні. Перший і останній злочини є набагато страшнішими, але 1 і 2 караються однаково, а 3 взагалі в 4 рази менше за 2. І ще, як навмисне вбивство, так і випадковість каралось однаково. В «руській правді» існує ще багато незрозумілих на наш час законів, але у княжі часи це було нормально.

 

Несправедливість «руської правди» полягає в тому, що в ній майже не ціниться життя холопа. Навіть стягнення за крадіжку бобра з ловища (12 гривень) перевищує штраф за вбивство холопа чи смерда (5 гривень). І це не єдиний випадок де покарання за матеріальні збитки перевищує покарання за вбивство людини. Але церква проводила інший погляд на холопа і впровадила додаткову «церковну кару» за його вбивство, яку, точно невідомо.

 

Нажаль, у «руській правді» мала місце і родова помста, відплата трималась на правилі: життя за життя, зуб за зуб.

 

Крім цього, «руська правда» передбачала покарання за крадіжки майна, скотини, за знищення польової межі та тариф на збір мита. Також була впроваджена винагорода за знайденого крадія чи вбивцю. Ось деякі з основних статей названих вище:

 

1. Хто розпаше польову межу або зіпсує межовий знак, то за обиду виплатить 12 гривень;

 

2. Хто вкраде човен, то за нього платить 30 різан (власнику) и 60 резан продажі;

 

3. Хто поїде на чужому коні без дозволу, то виплатить 3 гривні;

 

4. Хто візьме чужого коня, зброю чи одежу, а власник впізнає зниклого в своїй громаді сплачує а 3 гривні;

 

5. Хто схопив злодія, одержує 10 різаних, від 3 гривень мечнику 15 кун, за десятину 15 кун, а князю 3 гривні. А з 12 гривень схопившему злодія 70 кун, а в десятину 2 гривні, а князю 10 гривень.

 

Отже ми ще раз впевнюємося що, всі покарання здійснюються за допомогою грошових стягнень. Закон «руської правди» наче каже злодію: бий, кради, вбивай. скільки хочеш, тільки за все плати справно.

 

Говорячи про «руську правду» не можна не згадати про дві дуже важливі статті: «Покон вірний» і «Урок мостикам». «Покон вірний» або «Статут вірний» визначає типовий для ранньофеодальної держави порядок «годування» княжого слуги - вірника (збирача віри), який призначався князем для збору податей і виконання окремих судочинних функцій, а «Урок мостикам» безпосередньо продовжує і завершує статті короткої редакції про порядок оплати представників княжого апарату, які здійснювали будівництво і ремонт річкових мостів та міських мостових.

 

Судовий процес за «руською правдою» переважно мав змагальний характер. Допускалися ордалії, клятви та різні інші варіанти «божого суду». Існували оригінальні процесуальні інститути: «заклич» (оголошення з відповідними правовими наслідками у торговий день про річ, втрачену законним власником), «звід» (обов’язок кожного володаря чужого майна «звести» власника чи представника влади з особою, від якої вона набула це майно), «гоніння сліду» (переслідування злочинця «по гарячих слідах»).

 

«Березневі статті» Богдана Хмельницького

 

Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані «Березневі статті». Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем - Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву «Просительські статті». В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне «Березневі статті» (інші назви – «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорізького»), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося: право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни; розміри платні від царського уряду козацькій старшині; пожалування козацькій старшині млинів «для прогодування»; розміри витрат казни на козацьку артилерію; право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі; затвердження маєтків київського метрополита; надіслання російських військ під Смоленськ; надіслання російських військ на польский кордон; розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам; наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького; забезпечення порохом і провіантом козацький залог у фортеці Кодан і у Запорізькій Січі.

 

Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.

 

Разом із затвердженням «Березневих статей» російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам жалувані грамоти: про прийняття України до складу російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки; про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорізького; про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

 

В цих трьох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у «Просительських статях», але не увійшли у «Березневі статті». Зокрема було передбачено непорушність "давніх прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і її нащадками належних ії маєтків, тощо. «Березневі статті» і доповнюючи їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд перекладів, чернеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.

 

Умови договору з російським царем після обрання кожного нового українського гетьмана перезатверджувалися у так званих «гетьманських статях». (Переяславських статтях 1659 року, московських статтях 1665 року, Тухівских статтях 1669 року, Коломацьких статтях 1687 року, Решетилівських статтях 1709 року і інших).

 

Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачені, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський археограф Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п’ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергійовича який помер 1910 року угода являла собою персональну унію між Москвою та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд.

 

Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов доводив, що погоджуючись на «особисті підкорення» царів, українці безумовно погоджувались на поглинання їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венедикт Мякотін та українець Михайло Грушевський вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона цар погоджувалася захищати слабину українців, не втручаючись в її внутрішні справи, українці ж зобов’язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу, тощо.

 

Український історик - Вячислав Лепинський - пропонує думку, що Переяславська угода 1654 року була не чим іншим, як лише тимчасовий військовий союз між Московією та Україною. В. Лепинський також вказує на серйозні проблеми, які виникли у Хмельницького після підписання Переяславської угоди, зокрема економічного характеру. Мова йде перш за все, про закріплення інституту приватної власності на землю, що була ознакою економічного і культурного ладу Західної Європи. Іншою такою проблемою було утворення саме українського характеру цієї приватної власності характеру лицарського, аристократичного зовсім чужого московським традиціям, якщо "В поняттях московських, пише В. Лепинський,  царська земля «жалуєшся» царем на службу йому і могли відбиратися тоді, коли цареві заманеться. В європейських же поняттях Війська Запорізького земля предків, «кров’ю предків заслужена», належить лицарському козацькому родові і ніхто не має права від нього відбирати, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкує вдова. Складним було і політичне становище України після Переяславської угоди. З одного боку Україна під впливом західної європейської цивілізації виробила уклад згідно хліборобського, осілого життя. З другого боку - Переяславська угода була направлена проти Польщі. А тому захищаючи Україну від польського натиску, Москва одночасно відривала її від заходу і ставала в залежність до сходу. З цією метою Хмельницький намагався унезалежати себе від агресивної політики Москви.

 

Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 році під час пишних святкувань 300-річчя українського союзу в СРСР було оголошено щоправда, не винили, а Комуністичною партією Радянського союзу, що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз’єднання і що возз’єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 року. За однією радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом». Щоправда, в середині 1980 років принаймні один радянський вчений – М. Брайчевський піддав цей погляд сумніву, що мало катастрофічний наслідок для його кар’єри, однак для всіх радянських вчених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалося обов'язковою.

 

Литовські статути і магдебурзьке право в Україні

 

В період перебування України у складі Великого князівства Литовського, Королів­ства Польщі і Речі Посполитої важливу роль відігравали окремі джерела іноземного походження, які пристосовува­лися до місцевих умов і згодом розглядалися українським народом як власне споконвічне право.

 

У литовсько - руській державі аж до початку XVI сторіччя основним джерелом права була «руська правда». Пізніше виникли законодавчі акти власне литовського походження, серед яких найвідомішими були Литовські статути 1529 року, 1566 і 1588 років. Ці документи дуже подібні один до одного, тому часом їх називають трьома редакціями Литовського Статуту.

 

Литовські статути виникли, як правові акти багатонаціо­нальної держави; в них широко використано звичаєве право всіх народів, які жили на її території, норми давньорусько­го, римського, німецького, польського права, попереднього поточного законодавства Великого князівства Литовського. Враховуючи, що одним із основних джерел була «руська правда»,  для українського народу «іноземне походження» Литовських статутів мало досить відносний характер: їх норми відтворювали звичні «давні права» і розглядалися, як руське право.

 

Найдосконалішим вважається Третій Литовський Статут 1588 року. Це був класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини того історичного періоду, містив норми практично всіх галузей права.

 

Статут не лише захищав інтереси можновладців, а й закріплював ряд прогресивних положень. Він, зокрема, проголосив єдність права для всіх громадян (хоча воно й не було рівним для всіх), декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади від адміністрації, пріоритет писаного права тощо. Були проголошені недопус­тимість арешту без законних підстав і покарання без суду, право на розгляд справи неупередженим судом, а також право на адвокатську допомогу, в тому числі і для осіб, які не здатні її оплатити. На противагу церковному космополі­тизму закріплювалася ідея державного суверенітету.

 

Статут, прийнятий після Люблінської унії 1569 року, захи­щав інтереси населення Литви від польської експансії, гарантував українському (руському) народові право судити­ся за нормами свого звичаєвого права у так званих копних судах, вимагав, щоб суддів та управителів обирали з людей «годних в праві і письма руського умієтних». Третій Литов­ський статут було видано мовою, яку називають сьогодні старобілоруською, іноді староруською або староукраїн­ською.

 

Іншим важливим джерелом права на українських землях було магдебурзьке право - феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалів. Воно виникло у XIII сторіччі у німецькому місті Магдебурзі, звідки й походить його назва. Протягом наступних століть привілей користуватися подібним правовим статусом вибороли собі ряд міст Європи. На початку XIV сторіччя магдебурзьке право дістали міста Закарпатської України, підвладні Угорщині, потім починаючи з другої половини XIV сторіччя ряд міст Правобережної України і, нарешті, наприкінці XVI сторіччя магдебурзьке право поширилося на Переяслав і деякі інші міста Лівобережжя. До середини XVII сторіччя магдебурзьке право мала більшість міст України. У числі перших його дістали Хуст (1329 рік), Львів (1356 рік), Кам'янець-Подільський (1374 рік), Луцьк (1432 рік), Житомир (1444 рік) і Київ (1494 - 1497 роки).

 

Норми магдебурзького права надійшли в Україну не в німецьких оригіналах, а в переробках польських авторів XVI - XVII сторіччя М. Яскера,   Б. Троїцького, П. Щербича та П. Кушевича і дещо відрізнялися змістом конкретних норм від першоджерел.

 

У цих збірках закріплювалися права купців, міщан і ремісників, порядок виборів і функції органів міського самоуправління, цивільного, кримінального та процесуаль­ного права. Діставши магдебурзьке право, місто переставало бути придатком феодального замку, а його мешканці вважали­ся формально вільними людьми, отримували ряд пільг і приві­леїв.

 

Запровадження магдебурзького права у деяких містах спершу викликало опір українського населення, оскільки супроводжувалося посиленням іноземної експансії, обме­женням прав некатолицького населення, але згодом ця суперечність зникла. Магдебурзьке право було пристосова­но до місцевих умов, його охоче застосовували не тільки в міських, а й у військових козацьких судах. Надалі в часи Гетьманщини воно розглядалося, як важливий елемент «давніх прав» українського народу і широко використовува­лося в усіх спробах кодифікації «малоросійського права».

 

Конституція Пилипа Орлика

 

Однією з найцікавіших пам'яток української правничої думки є «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького», що з’явилися на світ у Бендерах серед тієї частини україн­ського козацтва, яка пішла за Мазепою і в результаті опи­нилася у вимушеній еміграції. Цей документ становив собою своєрідний договір між козаками і новообраним після смерті Мазепи емігрантським гетьманом Пилипом Орликом щодо бажаного майбутнього державного ладу України. Конституція Пилипа Орлика (так її скорочено називають) була прийнята публічною ухвалою обох сторін, підтверджена 5 квітня 1710 року під час виборів підписом, печаткою і відповідною присягою нового гетьмана, а 10 травня 1710 року ще й санкціонована (підтверджена) швед­ським королем Карлом XII.

 

Важливою особливістю, яка відрізняла цей акт від тради­ційних гетьманських статей і робила його подібним до пізніших європейських конституцій, було те, що він укла­дався не між гетьманом і монархом (протектором україн­ської держави), а між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Слово «конституція», вжите у назві акта, ще не мало такого значення, як сьогодні, а відтак помилкою буде вважати цей документ конституцією в сучасному розумінні. Конституція Пилипа Орлика складалася зі вступу і 16 статей.

 

Вступ (преамбула) містив інтерпретацію історії українського народу, яка мала пояснити, чому Україна розриває з московським царем і переходить під шведську протекцію. Зміст статті 1 зводився до закріплення панівного становища православ'я у майбутній державі і безпосеред­нього підпорядкування київської митрополії константино­польському патріарху. Стаття 2 передбачала непорушність зако­нів, привілеїв і кордонів України під протекторатом швед­ського короля та заходи щодо повернення після війни всіх полонених українців. Стаття 3 підтверджувала традиційний союз із Кримським ханством. Статті 4 і 5 стосувалися повер­нення козакам їхніх традиційних територій у Придніпров'ї, привілеїв на ловлю риби тощо. Стаття 6 закріплювала принци­пи діяльності органів державної влади: гетьман мав вирішу­вати поточні справи за порадою Генеральної старшини, тричі на рік для вирішення найважливіших справ мала збиратися Генеральна Рада у складі Генеральної старшини, полковників зі своїми сотниками та урядниками, Генераль­них радників (представників від полків) і послів від Низо­вого Війська Запорозького. Стаття 7 передбачала створення Генерального суду. Стаття 8 встановлювала право Генеральної старшини особисто доповідати гетьманові про стан доруче­них їм справ. Стаття 9 визначала компетенцію Генеральних і Полкових скарбників. Стаття 10 зобов'язувала гетьмана дбати, щоб на простий народ не покладали надмірних тягарів, вимагала забезпечити вільне обрання на всі державні поса­ди. Стаття 11 проголошувала звільнення від податків і повинностей усіх козацьких сімей та їхніх господарств. Стаття 12 передбачала проведення після війни ревізії всіх публічних і приватних володінь, перевірки правомірності накладання повинностей або звільнення від них. Стаття 13 підтверджувала права і привілеї Києва та інших міст України. Стаття 14 обіця­ла в майбутньому полегшити підводну повинність, яка ви­знавалася «найбільш прикрою та тяжкою для народу». Стаття 15 скасовувала окремий загальний податок на утримання «гетьманської лейб-гвардії» - компанійців і сердюків. Стаття 16 регламентувала порядок стягнення ринкового податку.

 

Отже, Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних правових ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки. Проте реальної сили на території України вона так і не набула й назавжди лиши­лася в історії тільки як оригінальна правова пам'ятка, своє­рідна юридична платформа «мазепинського руху».

 

 

 

Найважливішим елементом будь-якої культури, найвищим показником рівня будь-якої цивілізації є її правова система. Повною мірою це стосується і давньоруського суспільства. Незважаючи на те, що вже понад два з половиною століття у світових і вітчизняних наукових колах точаться суперечки щодо витоків і характеру становлення держави і права Київської Русі, вийшли десятки монографічних праць і сотні статей на цю тему, у зазначеній проблемі все ще лишається чимало «білих плям». Ситуація ускладнюється ще й тим, що протягом майже шести десятиліть у межах колишнього СРСР насаджувався стереотип, згідно з яким категорія «українське право» оголошувалася вимислом західних фальсифікаторів і націоналістів.

 

Отже, глибоке знання змісту «руської правди» та інших пам'яток правової культури України, їх витоків, історії становлення має непересічне значення не лише у пізнавально-освітньому плані. Воно висвітлює процеси зміцнення Київської Русі, причини її занепаду, тобто дає уроки позитивного і негативного досвіду для врахування в сучасній розбудові національної державності України. Ось чому постає завдання невідкладного перевидання всіх текстів і юридичних документів Київської держави з науково-довідковим апаратом, вільним від ідеологічних нашарувань.

Останнє оновлення на Неділя, 24 березня 2013, 18:23
 
Fitness ReLady
Ukrainian English French German Russian
Copyright © 2019. Вище професійне училище №7. Designed by Lehrer

S5 Box

Вхід